Рано відправили коня на відставку

Майже 8 років тому назад в журналі «Пропозиція» поважні вчені-аграрники зробили сумний прогноз щодо стану механізованих технологій в сільському господарстві держави на майбутнє. «Упродовж 10-15 років селяни змушені будуть використовувати екстенсивні технології». «Змушені», тому що ті 115 тисяч тракторів і десятки тисяч комбайнів, які щорічно виробляли вітчизняні заводи, ми одержимо не скоро.

Точність прогнозу доволі висока, подібний висновок щодня роблять десятки тисяч селян, оглядаючи залишки сільськогосподарської техніки на колишніх машинних дворах. Як відомо, екстенсивні технолог її передбачають, перш за все, тяжку фізичну працю і залучення до виробництва коней. Я не думаю, що нам доведеться згадати, що таке кінна жниварка, чи жниваркалобогрійка, чи стаціонарна молотарка. Про ці знаряддя праці 40-50-річні сільські мешканці уже не пам’ятають. Але ж є багато робіт, де коні можуть (і повинні) ефективно використовуватися.

Ще зовсім недавно здавалося, що конярство, як галузь назавжди відійшла у минуле. Про неухильне падіння поголів’я переконливо свідчила статистика. Якщо у 1941 р. було 4,7 млн. голів, у 1961р. – 1,84, у 1981р. – 0,84, то в 2008р. – залишилось тільки 0,53 млн. коней.

Після цього з’явилися чинники, які привели до росту попиту на коней.

- По-перше, спочатку в інтересах м’ясопереробників, які використовують їх для виготовлення делікатесних ковбас.

- По-друге, це зубожіння селян, які не в змозі купити сучасний трактор чи автомобіль. А робочого коня можна купити за 3000-4000 грн.

- По-третє, витрати за день роботи трактором становить 500 грн., конем – 20-70 грн., а вантажна продуктивність усього вдвічі менша. Деякі коні, наприклад, алтайської м’ясної породи, здатні добувати корм під снігом, зимувати під відкритим небом, давати кумис, а за м’ясною віддачею конкурувати зі свинями.

І останнє.

У кожному господарстві багато підсобних робіт, які набагато вигідніше виконувати кіньми. Це, перш за все, роботи в тваринництві, рослинництві, на транспортних перевезеннях. Я неодноразово бував у Польщі, де добре розвинуте рослинництво, і бачив, що більшість селян працюють кіньми і навіть волами. А врожаї ранніх зернових одержують такі, що нам далеко до них, - 44 ц/га у середньому по воєводству за найнесприятливіших кліматичних умов. На запитання, чому вони працюють кіньми, поляки відповідали однозначно,- так вигідніше.

Які ж чинники гальмують розвиток конярства в Україні? І чи скоро ми досягнемо рівня 1961р. (1,84 млн. голів), якщо на 2009 р. прогнозується наростити поголів’я до 0,6 млн. голів. На прикладі США можна зрозуміти, що цей процес не простий. У 1965 р. у США нараховувалося 3,5 млн., а у 2000 р. – 11,5 млн. коней.

Цей приклад свідчить, що поголів’я коней відтворюється не так швидко, як того хотілося б . Для відтворення табуна коней до 1,84 млн. голів Україні знадобиться більше двох десятків років. Чому я взяв за базовий 1961 рік? Тому, що рівень механізації на селі сьогодні не вищий рівня 1961 року. Сьогодні 5-6 млн. га землі не обробляється упродовж кількох років і зростає бур’янами. Такого не було навіть у повоєнні роки.

І все ж таки, що заважає нам більш ефективно використовувати коней як тяглову силу у сільському господарстві? Недостатня підготовка спеціалістів сільського господарства з питань конекористування. Навіть у тому невеликому курсі лекцій по конярству, який читають у сільськогосподарських навчальних закладах, технології обробітку землі, взагалі практиці використання коней у сільському господарств і практично не приділяють уваги.

Викликає занепокоєння і те, що існуюча спадкоємність поколінь, коли діти навчалися роботі кіньми у дорослих, обірвалася. Культура роботи з кіньми у багатьох випадках загублена, а коней утримують господарства, де немає необхідних спеціалістів-конюхів, ветлікарів, лимарів, ковалів.

Друга важлива причина обмеженого використання коней у сільському господарстві полягає в недостатній кількості й обмеженому асортименті кінського реманенту. У 1993 р., коли погіршилися стосунки із північним сусідом і виник дефіцит паливно-мастильних матеріалів, представник Президента України у Харківській області О.С. Масельський (нині покійний) поставив завдання: включити до виробництва волів та коней, перш за все, як живого тягла в рослинництві, тваринництві і на транспортних роботах. Виконання цього завдання гальмувалося через дефіцит збруї, а що стосується сідел для коней, то вони зовсім не вироблялися в Україні і традиційно завозилися з Росії. А в нашій державі навіть спеціалістів, які б розумілися у цій справі, не знайшлося. Де їх узяти? Найлегший і найпростіший спосіб опанування ремесла не вдався. У тій же Москві в цехи, де виготовляють сідла, нас навіть не впустили. Купити? Будь-ласка. А технологія нехай залишиться з нами. Навіщо нам плодити конкурентів в Україні? Довелося, ніби розвідникам, розбирати до останньої деталі придбані в різних місцях сідла і самим учитися робити те, що колись добре знали наші діди і прадіди. І, як результат, народився (вірніше відродився) унікальний промисел: сьогодні виготовлення сідел і збруї для коней поставлено, що називається, на потік. І останнім чинником, який обмежу є використання коней, є недостатня інформованість фахівців сільського господарства про те, де і що можна з обозно-лимарних виробів, про їх параметри, про технологічні можливості цих виробів. Раніше випускався «Каталог сільськогосподарської техніки», з якого можна було дізнатися про назву і параметри кінних плугів, косарок, граблів, борон і других кінних знарядь праці. Видавався також «Каталог обозно-лимарних виробів», з якого можна було довідатись про технічні можливості возів, гарб, колісних станів, екіпажів і другі відомості. Нічого із перерахованого вище зараз не видається. Думається, що настав час створити при міністерстві агропромислового комплексу конструкторське бюро з технічних засобів конекористування. Необхідно також створити службу стандартизації обозно-лимарних виробів і причепних знарядь праці.

І ще одне. Як відомо, основним чинником, який сприяв відновленню попиту на коней у селі, стало його зубожіння. Селяни сьогодні купують здебільшого універсальні породи упряжних коней, невибагливих до кормів і догляду. Це російський ваговоз, торійська і гуцульська, алтайська і монгольська породи. Останні, до речі, самі добувають корм, навіть зимою, розгрібаючи сніг копитом у пошуках трави, коренеплодів, стерні. Вони цілий рік пасуться в полі, легко витримують морози і посуху. Племінні екземпляри, які використовуються для покращання стада і для спорту, залишаються «не по кишені» для більшості селян. Вони здебільшого вирощують генетично недосконалих, непорідних, дешевих тварин.

Але багато хто вважає, що ця ситуація тимчасова. З подальшим розмежуванням села на прибуткові і збуткові господарства, перші зможуть купувати племінних коней на заводах.